Літературні конкурси

Конкурс "Перлина Запоріжжя"

робота Пантєлєєвої Юлії, учениці 9-А класу

                                                       Всюди обеліски із граніту...

Скільки під собою доль вони таять...

Війна... Вимов це слово - і побачиш, як у наших сивих бабусь і дідусів одразу зникне усмішка з обличчя, на чоло ляжуть глибокі зморшки і в очах з'явиться невимовний сум.

Війна... У цьому слові - біль матерів, стогін поранених, плач дітей. Це чорна сумна і ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько попросиш, щоб такого ніколи більше не стало­ся.

Війна... Все далі відходила від нас вона. Не лише ми, а й наші батьки, знали її лише з кінофільмів, книжок, театральних вистав. Не доводилося нам переживати жахів війни, не доводилося чути, як гуркотить гарматний грім. Але нині, слухаючи новини про трагічні події на сході України, добре розумієш, яку дорогу ціну заплатив він наш народ, які важкі втрати пережив, скільки надлюдських страждань переніс.

Напад фашистських загарбників не обійшов і наше місто. Та жителі Запоріжжя не підкорилися ворогові. Відважно й мужньо боролися вони проти загарбників, зазнали величезних втрат, натерпілися стільки лиха, але ворога все-таки було вигнано з рідного міста.

Одного разу зі школи нас повезли на екскурсію. Це було навесні, напередодні свята Перемоги. Були ми з квітами в руках і весело гомоніли. Наблизившись до пам'ятника, всі одразу затихли і уважно стали слухати розповідь екскурсовода:

- У літопис героїзму, мужності й стійкості людей увійшла оборона Запоріжжя й звільнення його від гітлерівських загарбників.

                         Згадаймо усіх замордованих, вбитих,

Щоб гідно прожить їх життям недожитим.

Два високих гранітних обеліски, з'єднаних меморіальною дошкою, гранітний п'єдестал. Це пам'ятник підпільній групі «Ревком», встановле­ний у 1965 році в парку між електровозоремонтним заводом і Палацом культури імені Дроб'язко. Тільки після війни взнали запоріжці справжні імена керівників групи. Їх було двоє. Тих, кого залишили в окупованому місті для організації підпільної боротьби на паровозоремонтному заводі. Вони звикли все робити старанно і надійно, і підпільна робота не була ви­ключенням. І ось... сформовані групи в цехах, підібрані командири. Поча­лися диверсії. Загарбники бісилися від злості, міняли робітників, скрізь ви­ставляли вартових, але це не могло злякати патріотів. У кінці 1942 року за­водська підпільна група об'єдналася з такими ж групами, які діяли на Зеленому яру та залізничному вузлі. Об'єднана група «Ревком» налічувала вже близько сімдесяти патріотів, здійснювала напади на фашистські авто­колони, диверсії на заводах і на транспорті, звільняла військовополонених з таборів. Одночасно патріоти вели антизагарбницьку агітацію серед населення, розповсюджували повідомлення радінформбюро. А коли зі сходу на­ближався гарматний гуркіт, керівництво групи розробило план озброєного повстання, щоб допомогти наступу Червоної Армії. Але цьому плану не су­дилося здійснитися: гітлерівці все ж напали на слід підпільників. Було за­арештовано близько п'ятдесяти осіб. Після жорстоких катувань (вороги так нічого і не дізналися на допитах) 27 березня 1943 року кати розстріляли членів «Ревкому». Загинули і керівники групи Ачкасов, Миронов-Карпенко і Михальчук, як знали їх в підпіллі. Нині в селищі Зелений Яр на будин­ку                   № 36 по вулиці Курортній встановлена меморіальна дошка: «Тут в 1942 - 1943рр. засідав підпільний ревком партизан Запоріжжя».

Я прислухалася. Мені здалося, що я чую стогін катованих. Перед очи­ма з'явилися страшні картини. У моїй уяві постали ті, кого більше немає з нами, хто помер у страшних муках, але не скорився. Я мовчки поклала квіти до підніжжя пам'ятника й подумки подякувала їм, нашим рятівникам.

Потім екскурсія продовжилась. Нова зупинка. Екскурсовод продов­жила розповідь:

- Біля центрального в'їзду на завод «Запоріжсталь» у високій кам'яній стіні на гранітному постаменті зображена скульптурна група - пам'ятник підпільній групі Гончара. Гнівні обличчя, стиснуті кулаки, гордо під­няті голови... Такими, за розповідями очевидців, були перед смертною ка­рою підпільники групи. Гончар перед війною працював на «Запоріжсталі», як і більшість членів групи, яку він очолив весною 1942-го. У групу ввійшло близько шістдесяти чоловік. Підпільники здійснювали диверсії, звільняли з концтаборів військовополонених, поширювали серед населен­ня міста листівки. Також, як і група «Ревком», вони готувалися до зброй­ного повстання, і такими ж нескореними загинули від рук катів. Запоріжці свято шанують пам'ять підпільників. Письменник Михайло Ласков при­святив їм документальну «Повість про вічне вогнище».

Екскурсовод повідомила, що наступна зупинка буде на острові Хортиця біля пам'ятника «Юним чапаєвцям». Я їхала і розмірковувала... Війна скінчилася майже шістдесят дев’ять років тому, але час не послабив біль. І я думаю, що люди завжди пам'ятатимуть тих, хто загинув заради Батьківщини. Адже людина не вибирає її собі, як не вибирає матір. Ми народжуємося, одержуючи разом із життям як безцінний дар Вітчизну, мамину ласку, рідну мову. Крізь роки людина проносить любов до того куточка землі, де вона побачила світ, де все їй знайоме, звичне й рідне. Помиляється той, хто вважає, що підліткове життя — це тільки підготовка до справжнього, яке почнеться потім, колись, пізніше... Ні, життя вже почалося! З розповідей ветеранів, з історії Великої Вітчизняної війни знаємо, що молоді були найбільш відчайдушні, страху перед ворогом не знали. Про це свідчать пам'ятники дітям-героям. Дітям, які, не шкодуючи свого життя, боро­лися за волю й щастя своєї Вітчизни. Вони пліч-о-пліч зі старшими йшли в бій, широко відчиняючи двері в майбутнє. Вони не були зодягнені в модний одяг. Частіше напівголодні, обідрані, вони жили впевненістю, що настануть прекрасні часи. І ось ми на Хортиці.

- Фашисти зайняли острів 18 серпня 1941 року і звідти обстрілювали місто. Треба було будь-що вибити ворога з Хортиці, щоб дати мож­ливість закінчити евакуацію заводів. І тоді Леонід Панфіловський, Володи­мир Литяга, Христофор Ємельянов та їх товариші вирішили допомогти воїнам. За завданням командування 274-ї стрілецької дивізії юні розвідники вдень і вночі збирали дані про розташування на острові техніки та живої сили ворога. Одного разу вночі, коли «юні чапаєвці» поверталися з лівого берега на острів, гітлерівці схопили та закатували юних героїв.

Так закінчилася наша екскурсія пам'ятними місцями Запоріж­жя. Мені здається, всі завжди повинні пам'ятати, якою надто дорогою ці­ною дісталася перемога.

Згадайте чоловіка, товариша, брата,

Дружину, сестру чи посивілу матір.

Усіх, хто кував перемогу й загинув

За вас і за мене, за всю Україну.